1.
Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші,
Мов круча — річище. Та щось дихне — і враз:
Південне небо — лазурова чаша,
І вічність — час.
І все стирається — розлука, зморшки, роки.
І все вертається — дідизна. юність, даль.
Знов простір виника безмежний і високий,
Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.
2.
Високий правий берег. Голоси
Доносяться над срібним плесом лунко.
При березі — дорога. І мажара
Порожняком потойбіч торохтить.
На дущогубках пропливли рибалки,
Мов кришталева тиша над Дністром.
Замкнути очі — і на мить немає
Цих двадцяти важких чужинних літ,
Що проорали чоло і поклали
На плечі труд безкрилий, що навік,
Навік пожерли в серці порожнечу.
…Замкнути очі — і зника Дністер,
І замість нього котиться Синюха…
Поцейбік — наш город (ті самі верби,
І баклажани, й дині, й кукурудза),
А по тім боці — в тій ото хатині —
Живе Карайгуз, славний і страшний.
Рибалка — в літі, у зимі — мисливий,
А цілий рік — п’яниця. Недарма
Його дружина все, було, виводить.
Що «тяжко жити за п’яницею»,
Хоча й не знать, для кого було важче?
Він із корчми додому припливав
Вночі човном і, боячися жінки,
Всю ніч сидів на камні прибережнім,
Співаючи сумних пісень всю ніч.
Вночі, було, прокинешся — і чуєш
Глухий, далекий голос самоти
І безнадії — то співав Карайгуз.
В тім співі був і спогад про минуле,
І давня спрага волі степової,
І темний гнів нащадка, й виклик долі,
Й терпка нудьга. і запорозька лють.
І страшно було. І кричать хотілось.
Із уст сухих само зривалось: «Мамо!»
І мама тінню легкою з’являлась,
Казала «спи», хрестила і зникала,
І медом зліплював повіки сон.
3.
Шумить серпневий вітер, майже
Херсонський, майже степовий.
Мій вітре простору, заграй же
Про молодість і даль! Повій,
Повій на чорну Україну,
Де вод і зор давно чортма,
Де кожен рік, де кожну днину
Бездонна поглина тюрма.
Повій і голос, що не стих ще,
І той вогонь. що ще не згас.
…О, ще самотніше, ще тихше
Молімось про вогненний час!
