1.
Тиша рушиться і падає муром, підваженим ззаду.
Осипається цемент, ворушиться давня жорства.
Балакучий ручай, холодок обважнілого саду
І самотній намет — все покриє піщанка верства.
Пломінь злиже життя і вітри розвіватимуть попіл.
Що сідатиме сіро на вилицях мертвих облич,
Тільки сурми Останнього Суду по дивній Европі
Просурмлять свій — від краю до краю — розлючений клич.
2.
З блискавок, із гуркоту і гуду і
Зирина довічна першина:
Зимне небо, синь Страшного Суду,
Апокаліптична тишина.
Дні хвилі, ані хмар — перерва,
Інтервал сліпої наготи,
Гострий крик оголеного церва
Під пустинним небом самоти.
О, той жах нищительної чести —
Глянуть в вічні очі Судії,
Що осліплять пломенем пришестя
І пропалять помисли мої.
