Дні Твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета…
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадна самота.
Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу сей попіл і кістки,-
Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
Сходять зерна, пружаться ростки.
Під морозним вітром — біла тризна,
Сніг сліпить, вирує рівнина,-
То встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг — озимина.
Бачу їх — високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми,-
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми.
Ось їх стислі руки, ясні лиця,
Голос невблаганний, як наказ,
В гострім зорі зимно-синя криця —
Вірний щит від болю і образ.
Спадкоємці бою, бурі діти!
Загримить ще раз така пора —
Сміливо могили перейдіте,
Коли треба — розтопчіть наш прах.
Щоб без вшанувань, без академій
Кров жадала неминучих кар,
Криця зустрічала серця кремінь,
Викресала іскрами удар!
Щоб тверезі зимно-сині очі
Загорались, гострі і палкі,
Лиш тоді, як обрій зарокоче,
Боєм зустрічаючи полки.
І коли доба метальним словом
Збудить в серці переможний ямб,
Присуд Божий в даль Твою громово
Ознаймить гарматний дифірамб.
