В кінці греблі
Шумлять верби…
Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —
І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал…
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя Земляї
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як “в кінці греблі шумлять верби”.
