1
Малоросам
Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?
Чом не загас під бунту бубни,
Під трубний галас голосів,
Коли історія свій згубний,
Кривавий засівала сів?
Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?
Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола балакать,
Є переконаним хахлом,
Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже… А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!
Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше —
Ні там, ні тут: здихає скрізь.
2
Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.
Він зміїться, протоптаний мукою,
Одкриває самотні сліди,
Він отруйно сичить гадюкою:
— Хочеш? — виведу. Стань — і йди.
…І даремно профіль Орлика
Схиляється наді мною,
І ввижаються ржаві когорти,
І стискається корчами горло…
— Дням не розквітнуть — весною,
Не бути юним і гордим.
