Ще сяє іонійська синь, густа
Від меду й мірри сонця… І щоденно
П’янять, як вперш, Аспазії уста
Й пливе життя, присвячене Атенам.
А ввечері, коли оливний ґнот
Осяє світлом затишок кімнати,
Про Скитію згадає Геродот,
А Фідій — в перепалці з Гіппократом —
Забубонить, і молодий Сократ
Із смаком оповість останній дотеп, —
Тоді (в її приязності стократ)
Зника не лиш Сократова бридота.
Зникає день тривоги і змагань,
Напруження обов’язків державних…
Вона — як німфа, а вони — поглянь —
Чи ж не покірні злагіднілі фавни?
І знов розмова свій міняє цикл —
Про вірші, про виставу Евріпіда,
Й не відчува розмріяний Перікл,
Що десь дорійська вже встає Обида,
Що вже Атен кінчиться довгий день,
Що забурлить життя стояче плесо
Й на тишу, на пересит цей гряде
Важка стопа фаланг Пелопонесу.
І цей розм’яклий, випещений цвіт,
Де легкий хміль, п’янкі гетери й жарти, —
Нещадний мусітиме здати звіт
Перед сліпим від бою воєм Спарти.
