Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів.
Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,
Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,
І пнуться вітрила, й лопочуть важкі корогви.
Звідтіль, де бігун маґнетично стискає півкулю,
їх міць досягла розперезаного рівника.
Це їм, що пускають у звіря нехибну кулю.
Крицева ніколи ще не затремтіла рука.
Тут жінка безсила — земля розімліла від спраги.
Розкривши чорнозем в пекучій нестямі для всіх…
Та буря сурмить. Чую — йдете, грядете варяги,
Обняти, стиснути і витиснуть форму красі.
И зачнеться ізнову від муки родильного крику.
З-під ржі тисячліття залізом держава зросте.
І Рюрик країну ще раз нарече “Гардаріка”.
І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.
