1
Максимові Рильському
Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!
Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.
Січень. 1923
По прочитанні “Синьої далечіні”
2
Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
І на древнім, на скитськім [1], на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій”
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи…
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
…в скривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать… Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
Листопад. 1924
_____________________
[1] Скитський — скіфський. Так писали за правописом 1929 року.
