I
Вже досить справ щоденних, гри,
Любови вбогої й черствої, —
В ушах пекучий шум від крил
Історії над головою,
Що важко й низько править лет.
О, вагото доби твердої!
Хто в лоні цім: чи Архимед,
Чи римлянин, сліпий від бою?
II
Цю дійсність, імлами повиту,
Цей вік, що не з мармуру — з гіпсу
Тне вітер Старого Завіту,
Рве вітер Апокаліпси.
І рушаться, падають стіни,
Й даремно туляться люди
До фатаморґан пустині,
Зрадливих обрисів злуди!
Та з-поза обрію, знаю,
Надходять суворі фаланги:
Ліворуч — пломена Синаю,
Праворуч — з мечем архангел.
III
Твій простір знову безборонно-голий
І Дике Поле .—дике й нічиє,
А в кармазинах варвар низькочолий
Ген цезаря незграбно удає.
О, моя муко, спрагнення моє,
Чи ж чужина не скінчиться ніколи?
Ні, чую, бачу — родиться, встає,
Шумлять моря, радіють суходоли.
Підземний гул ось близиться й росте,
Пекучим димом вдарить межи очі
І карою здригнеться спраглий степ
У третю стражу світової ночі.
А поки — гнів під корчами огиди,
Любов — під ваготою зненавиди.
