І.
Пір’ясті хмари ранній снігопад
Віщують. Але жовтень ще яриться
Пожаром барв, вогнем твоїх принад.
Трояндами на вічно-юних лицях.
Ти не старієшся. Літа текли,
Як хвиль прозор, повз вічний мармур тіла
І не порушили, і не лягли
Ні зморшкою. Лиш те, що було, — змили.
І осінь ця ізнов тобі весна,
Ти квітнеш знов — крізь жовтень — першим маєм,
Непереможно сяйвна і ясна.
І краю тій весні твоїй немає.
II.
Все одійшло: дозвілля, книги,
Оселя… Розійшовсь туман
І ось ми на уламку криги,
А вколо — лютий океан.
Ми двоє, як Адам і Єва.
За обрієм — хвиляста муть
І ані голуб, ані мева
В безокім небі не майнуть.
Що ж залишилося? Якої
Нам тверді віднайти?
— Одне:
Залізо пристрасте людської
Й любови золото ясне.
III.
Чому ти — рідна? Чому ти — чужа?
Чому між нами любов — межа?
М. Рильський.
Веранда. Столик. Недопита кава.
Над обрієм — чи не твоя звізда
З недобрим блиском, зимно-зеленкава?
Скінчився рік, що мідно загнуздав
Жагою, мов залізом невмолимим,
І порятунком — ці були уста.
О, ночі, що п’янили душним димом,
О, дні, що тверезив їх синій хміль,
І тижні рвались пристрасним нестримом.
· · · · · · · · · · · · · · · · · · · · ·
Веранда. Столик.
І раптовий біль.
Бо рік тому — тут інший був з тобою:
Ось — тінь його. И не вистачить зусиль,
И нема такої клятви чи напою,
Щоб відігнать, забути. Щоб межа
Нас поєднала смугою ясною,
Щоб не була ти — рідна і чужа.
