О. Стефановичеві
Минулої війни окопи
Не проорать, не заорать.
Земля, мов історичний попіл:
Кохав ратай, палила рать.
І вічно спрагнена, несита
Багряних рос, багряних злив,
Вирощує лиш тоще жито
На сірій площі бідних нив.
Ще крок —і від мела Полісся
Вже не скоцюрблена сосна,
А шум волинського узлісся,
Широкий лан, лунка весна.
І вже Колодяжне, Любитів
(Які наймення і згадки!)
Де дні, як чаші недопиті,
А ночі — чорні і палкі.
Тут Леся віддихала трудно
Ходив Франко — оттут, оттут!
Де сон і глуша непробудна,
І в них загрузлий добробут.
… Та ось від Крем’янця, від Дубна
Зростає незвичайний гук:
То — Карашевич гласом трубним.
То голосом землі — Самчук.
Аж пуща зашумить волинська
Й на оксамит та златоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню,
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава.
