І
Весна. Жита. Довершеність поліття.
За плодносним серпнем — сірий сум.
Відвирував, віддвиготів самум
І продзичав у безвісті століття.
А ми лишились, пасерби землі,
На чорному, на матірному тілі —
Такі смутні в срамотньому безсиллі
Такі дрібні в своїх добрі і злі.
Затихло все під димним чадом зрад.
Ще раз гіркої мудрости зачерти,
Що крізь життя — лукавий усміх смерти
Й за лаштунками літа — Листопад.
II
Одсяяло, одсиніло полуднє, —
Кривавий захід поглинає тьма
І на пустелі дальні і безлюдні
Лягає мертвим саваном зима.
Де ж свято барв?Де Жовтня хміль? —
Нема. Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.
Де вітер рвав, де клекотіли рудні, —
Там грудня — лід, там тишина німа.
Кощавий голод. Згарища руїн.
В тобі одній — хороби всіх країн
І на тобі — прокляття всіх прокльонів.
Будь проклята ж ще раз, полужива,
Елладо Скитськая, Елладо Степова,
Сарматських Афродіт, кирпатих Аполлонів!
III
Не хліб і мед слов’янства: криця, кріс.
Не лагода Еллади й миломовність
Міцним металом наллята безмовність
Короткий меч та смертоносний спис.
Щоб не пісні — струмок музичних сліз,
Не шал хвилевий — чину недокровність, —
Напруженість, суцільність, важкість, повність
Та бронза й сталь — на тиск і переріз.
Бо вороги не згинуть, як роса,
Раби не можуть взріти сонця волі,
Хай згине скитсько-еллінська краса
На тучнім припонтійськім суходолі, —
Щоб власний Рим кордоном вперезав
І поруч Лаври — станув Капітолій.
