О, прокляття твоє,
богорівне прокляття простору…
Юрій Липа.
1.
Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море, —
Бог покарав і прокляв суходолом.
Лиш кочовничі орди — сараною,
Мандровані народи — чорним мором.
Гармата — плугом, шабля — бороною,
Історія — вітрами над простором.
Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смагляво-тучне сало суходолу,
В беззахисно-зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.
І люд; пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю Вієм…
…А степ палає вічним суховієм…
2.
І не вирватися, не згоріти, —
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер,
Мов комонна стать козака.
Свисне шабля хижо і гостро.
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.
Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита, —
І стрілою дзичатиме чвал.
…Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал…
Ти, у кого і нерви — бандура,
В чиїм серці ридає раб, —
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто — на Муром —
Заграбоване граб!
Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім’я, —
Всю палючу отруту злости
На сусальне злото Кремля.
За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут, —
Хай московське серце Россії
Половецькі пси роздеруть.
3.
На березі синього моря —
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.
Руки їх від вітру бронзові.
Рухи в них, як доля, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І — як обрію смуга — гострий.
На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.
На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.
Гей, та й міцно засмалені шкуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх —
Варягів синього моря!
4.
Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій — Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.
Один — отаман, будівничий,
Другий — морозна радість дня,
А у останнього — обличчя
Палає ярістю вогня.
А люд — ні елліни, ні скити —
З цих візантійських україн…
Як їх надхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом — Одін?
Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
— І викував похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча.
Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
— І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.
Як оживить їх мертві душі?
Як запалить ледачу кров?
І Трувор полум’я ворушить,
І ставить вічну хоругов.
5.
Став на землю варяг. І загорілась відвага —
Бористенського плеса обабіч — на дикий степ,
І у скитських Атенах Руси великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.
На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону — окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:
То човнами і волоком.— путь із варяг у греки
Та — навпоперек — давній, татарський той Чорний Шлях….
…І зі Сходу на Захід далеко летіли лелеки,
І німіла, дощами напита, осіння земля…
Тільки ржею взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунґів скандинавських крижаний дух, —
Подих моря живий — суходоловій тиші кориться,
М’язи вікінґа слабнуть у соняшно-хмільнім меду.
Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, —
Не єдиний варязький стяг, а окремі стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.
