Плакала вона… Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам’ятав єдину:
– Годі, не плач.
Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!
Взяти б серце своє – й об підлогу!
– Ах!
Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б верстви моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.
