Питалась ласкаво: – Чом, синку, ти зблід? –
А слів не знайшов
І промовчав.
– На північ,
На південь,
На захід,
На схід
Над трупами вигуки вовчі!
Безсило повіки на очі впадуть, –
Старечі до рук моїх губи…
А бачу –
Безкрая скривавлена путь…
І трупи!
І трупи…
– Матусю! Хто очі мені замінив? –
Всміхнеться, щоб сліз не побачив…
Сама – до вікна, до неораних нив –
І плаче…
Далеке майбутнє! Скривавлену мить
Якими житами засієш?
…Ой, мамо! Чого це так серце болить,
Що й ти не зігрієш!
