Щасливого дня, проминувши атоли,
Я став на найдальшім з усіх островів,
І древній дикун, шоколядний і голий,
Мене на узліссі священнім зустрів…
І довго ми йшли з ним, все вище, все вгору;
Аж доки той острів під ноги нам ліг —
Прекрасний уламок того світотвору,
Що знаний з казок і незнаних ще книг.
На вітах веселі гойдалися мавпи,
Чіпкими хвостами керуючи літ
(Я хисту такого ніколи не мав би,
Хоч би й народивсь перед безліччю літ!).
Приходили звірі, ласкаві і милі
(Які? — всі учені сказать не змогли б!),
І тихі на берег виносили хвилі
Барвистих, мов квіти, небачених риб;
Хилились під ноги нетоптані трави…
І тут пам’ятаю… так, наче крізь сон:
На древі пізнання трикутник яскравий —
Плякат “Не топтати газон!”
І згодом, вже стоячи знову на бригу,
Що навіть для віршів давно застарів,
Я сумно дивився в ту згорнуту книгу,
Де зник цей найкращий з усіх островів!
