І вийшов на поле, а поле – мертве…
Тільки на обрії трьохрукий млин…
Від серця б щирого слова віддерти –
Такий натомлений!
Один!
Один…
І впав навколішки, і плакав ревно…
І чув, як лагідно ростуть жита…
І болем спокою себе упевнив:
Криваво зрошена, зросте мета!
– О часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!
І, невідомому в світах нікому,
Мені день радісний яснів…
Яснів…
– Дозволь, натомлений край поля згину!
І на обніжкові простерся ниць.
І ніби поле все житами: – Сину,
І біль натомлених — майбутня міць!
