Далека, самотня й далека,
у цілому світі одна, дні і ночі,
у студень і спеку,
до мене летить вона.
Рідна, як пісня з колиски,
тиха, як свято волинське.
Готова завжди до страждання,
до горя, до болю і втрат,
вона віддала б останнє
й терпіла сама стократ,
щоб доля мене ласкала,
щоб лихо мене минало.
Але у безсонні ночі,
як ноги і руки гудуть,
гнітять її сни пророчі
про тернями вкриту путь.
Що я не такий, як люди,
і щастя мені не буде.
Навколішки в тихій молитві,
як страдниця і як свята,
благає вона захистити
і небо мені пригорта.
А потім свої скорботи
топить у вічній роботі.
Розгойдані темні хвилі
лягають в тюремні сни
і носять уламки милі.
То образ її між них,
чи тільки страждання безкрає?
Я знаю: любов не вмирає.
