У той далекий тридцять третій… ой було,
Здавалось, й небо голодом кричало,
Смерть опустила занавісою чоло,
Скільки людей невинних повмирало.
Було й таке, що божеволіли завчасно,
Їли дітей своїх, солили у діжки,
Валялись мертві вже занадто рясно,
Мов восени вітром обтрушені грушки.
Їх звозили усіх, живих і неживих,
Кидали всіх підряд, усіх – до ями,
Так довго стогін з-під землі іще не стих,
Кістки валялись просто неба під ногами.
Ні цвинтарів, ні домовини, ні – нема,
Ані хрестів, де б відспівали безневинних,
Під сніг сховала люто всіх зима,
Лиш де-не-де – горбок і кущ шипшини.
Ще й досі сповідь, Україно, твоя – чорна,
Повік нам не забути страшний гнів,
Щей досі доля вистраждана, горя повна,
За дочок, матерів і за синів.
І не засне у пам’яті довіку
Архів, що позбирав гіркі жнива,
Полями, де встелилися без ліку,
Голодом зморені, на смерть людські тіла.
