Із циклу “Листи в Україну”
На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.
Я злітав, а знизу мені махали
сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,
рок-зірки, блудниці, посли, генерали,
цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний геній
теж махав з постаменту (прощай, друзяко!
Вже тебе не побачу. У нас, під Львовом,
тебе скинули з неба недавно яко
шарлатана і блазня, як мотлох, словом).
Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене?
Що поробиш — мушу бути південніш.
Залишаю слово своє вогненне.
Все одно без мене буде нужденніш
у твоїх безоднях, кохана Мекко,
до якої вбогі плазують плазом.
Але ти від нас тепер так далеко,
що стає маразмом “навіки разом”!
Добрий вечір, небо і хмари з вати!
Спи спокійно, місто кольору крові!
Я лечу додому колядувати.
Ірванцю назустріч, Неборакові.
