пуп’янки сонно розплющують очі
сонце висмоктує квіти на себе
все це таке недостигле дівоче
навіть дівчаче — тягнеться в небо
вигини пагонів ніжні прожилки
бачать у сонці рослинного принца
в зав’язі кожної квітки — жінка
жінка як поклик жінка як принцип
жінка як сіль материнського моря
жінка як цукор майського меду..
ще анемічні напівпрозорі
тягнуться пагони просто у небо
сонце наситить.. сонце зігріє..
..і спопелить — але це несуттєво
квітка — найкраще втілення мрії
квітка — геральдика для королеви
всохнуть зів’януть згіркнуть пелюстки
цвіт опаде у гербарій на згадку
та у розщелинах чорної пустки
лишаться злі і веселі зернятка
- Наступний вірш → Юрій Іздрик – Я вірю у силу і в астенію
- Попередній вірш → Юрій Іздрик – Ну де ти
(Оцінок ще немає)