Спинилася над озером вечірнім.
Зорю у ліс: чи не іде він?
Навколо простір став таким безмірним.
Кружляє низько біла мева.
Росте над дзеркалами голубими,
мов тіні вечора, мій смуток.
Затиснутий між пальцями штивними,
тріпоче нетерпляче прутик.
Поволі розпливається хвилина
в прозорім холоді чекання.
І тиша з пліч мені струмками рине,
немов одежа злототкана.
Струнчать тополь поснулі верховіття.
Срібляться на воді лілеї.
А мої руки ще біліше світять
від сукні білої моєї.
