1
Під небом з синього, дзвінкого шкла,
з трояндами в волоссі, в білім строї
назустріч темношатому герою
вона по сходах з мармуру зійшла.
Сповила світ йому пунцова мла,
схрестились їхні погляди в двобої:
рожевий усміх, лотос і алое –
і сонна тиша в серці зацвіла.
В залізнім панцері, в яснім шоломі,
в якому багрянів вечірній пломінь,
він став, щита притисши до грудей.
Червоний морок плив, що все огорне,
що в ньому тільки блискали дві чорні
зорі її незбагнених очей.
2
Та враз долинув дальній подих бурі
(чи легіонів крок, чи брязк мечів,
чи хвиль прибій?), в повітрі забринів
потужний поклик: «Caesar, morituri!»…
Схитнулися тверді ворожі мури.
Згадалося тих двоє близнюків,
що кожен з них прийдешню велич днів
плекав і грів у теплій вовчій шкурі.
У тумані осяйний виплив Рим
і слава, що її в вінку із лілій
колись вікам трубитиме Вергілій.
Поглянув він – неначе вдарив грім.
І знищена, зів’яла і безсила,
цариця мовчки голову схилила.
