Немов важкий і мертвий гад,
стискало груди їм повітря
тісних, задушливих кімнат…
Гітари бренькіт, бренькіт цитри.
Не ваблять чаші і вуста,
дрімота мрійного дозвілля
і сто раз бачені міста:
Мадрід, Толедо і Севілья.
Відомий світ давно обрид.
Навколо гори заступили
широкий, дальній круговид.
Але ростуть у духа крила.
І кличе радісний простір.
Співають води у затоці.
І ось вино, що з рідних гір –
вже не вино, а жовч і оцет.
А вранці в гавані морській
шумні вітрила напинає
зі сходу вітер ходовий
і манить, манить у безкрає.
І туга, що співала в снах,
що зріла і росла роками,
що пломінилася в очах,
уже доходячи нестями,
враз вибухла, як грім.
Так кактус іноді сто літ
в корінні потай копить сили,
щоб раптом викинути квіт
на диво всім – єдиним стрілом.
Розквітлі брості островів
гойдалися на океанах,
мов дальнє мариво віків.
До них жага летіла п’яно.
І звідти відгомін бажань,
немов труба, гримів у морі,
і шумом пінив чорну хлань,
і владно кликав у простори.
О моряки, що синій шлях
вам пінили південні шквали,
що вас у білих кораблях
вітри пригод і шторми мчали!
Омита сонцем далечінь
вам розгорнулася широко,
і млявих літ літеплу лінь
на попіл спалював сироко.
Це вам Південний Хрест горів,
коли назустріч бригантинам
враз випливали з туманів
Флоріда, Чілі, Аргентина.
Це вам, відважним хижакам,
скорились мудрі перуанці.
Ще й досі буря трубить нам
про вас, дзвінкої слави бранці.
Весь мул таверн, барліг, портів,
що клекотіла ним Біскайя,
скипів і смерчем полетів
по прірвах щастя і відчаю.
О золото глибоких надр,
що хвилями усе затопить!
о золото плескуче ватр,
що захлинулась ним Європа!
Ми теж, п’яніючи, у снах,
чудні вирощуєм химери,
щоб десь на дальніх берегах
нам забіліли Кордільєри.
Не раз на роздоріжжі днів
ще зрадить нас надія марна.
Та над безмірністю морів
завжди горить Зоря Полярна.
Над нами теж Молочний Шлях
Нам теж Персей і Андромеда,
як символ, світять у віках.
Туга солодша нам від меду.
І теж зоритиме у млі,
як сходять з вод незнані зорі,
той, що скерує кораблі
за вами вслід, конкістадори.
