Не раз поміж високих, вогких трав
вдивлявсь я в них… летів і падав в очі
в оті озера ясні та урочі,
що їх блакиттю вересень налляв.
І поринаючи в таємний став,
де ніжна хвиля пестощів плюскоче,
я ще не знав: всяк, до пригод охочий,
тебе, мов зо стіни гітару, брав.
І кожен бренькав ті усім відомі
розспівані пісні жаги і втоми,
що їх ми знаємо з юнацьких літ.
Чатуй гостей мандрівних край дороги…
О, свій притоптаний вишневий цвіт
не вперше коням стелиш ти під ноги.
* * *
Ніколи, як Катулл, у ніжний спів
я не злучу ненависті з любов’ю
і не знайду оте чарівне слово,
що перетворює у пристрасть гнів.
І ти не прочитаєш цих рядків
в оцій дзвінкій, тобі незнаній мові.
Здивовано звела б дугасті брови,
якби тобі про них хтось і повів.
Що ж ти мені, яка ще в стократ гірша,
ніж думав я! Тож знай: ніколи вірша
я не заплямив би твоїм ім’ям.
Щасливий я в моїм садку, і скільки
ясних годин зо мною гають там
чіткий Ередія і мудрий Рільке!
* * *
Під арками твоїх високих брів
моє вітрило срібне пронеслося.
Мов дві лагуни сині, сниться досі
мені очей твоїх прозорий спів.
Там пристанню всіх блудних кораблів
кільце шалених рук твоїх сплелося,
лукаве золото твого волосся,
в якому я три місяці горів.
Тепер ген-ген за обрієм далеко
зосталися ті зрадливі вогні,
що морякам віщують небезпеку.
Досвідчений минає в тумані
той голий острів, де у млі зеленій
співають звабливо страшні сирени.
* * *
Ти відійшла, й ні смутку, ані туги
я не зазнав. Я п’ю самотній мед
думок. Лиш інколи крізь мій сонет
немов війне холодний подув хуги.
Без заздрості дивлюсь, як пестить другий
тебе, не відлюдок… і не поет.
Байдужий сміх на блиск твоїх ракет,
мій сміх – тобі дзвенить немов наруга.
Фанфарами шаленими вогнів
мене маяк твій знов у безвість кличе,
де крутяться уламки кораблів.
Дарма: в одежах білих Беатріче
несе дари і радощі нові
і в серце сипле зорі снігові.
