Листом прив’ялим пахне ранок,
і на березах жовта мідь.
Як вийду на високий ганок,
то чую: ліс шумить, шумить…
Так в’язень ловить поклик волі,
що залітає у вікно:
чи то сурма в далекім полі,
чи спів, не чуваний давно?
Шляхами радісно-чужими
отак іти б і мандрувати
і десь під зорями нічними
в високих травах засинати.
Прочувши в ранковім тумані
журливі крики журавлів,
вдивлятися в зірниці тьмяні,
у даль незораних ланів.
Топтати вдень татарське зілля,
повітря пить, як п’яний чар,
ловити дальній дим дозвілля
і пряні пахощі отар.
І враз, мов чарівне намисто,
блисне Гірляндами вогнів
тобі вночі далеке місто…
Крізь нетрі, в сон твоїх полів
потужний поклик знов долине,
і не врятують степ і бір:
воно тебе затягне й кине
у свій солодкий, п’яний вир.
