Синові
Мине сто літ, і мій праправнук
так само вийде в поле, в ніч,
як я в часи днедавні,
і стане віч-на-віч
із тишею і самотою.
І ляже віддаль перед ним,
зчарована собою
і небом молодим.
І він, господар жатви тої,
яку засіяв ще мій син,
з криниці золотої
черпати буде плин.
Це ж син мій зерна кидав всюди,
щоб яблук запашний тягар
правнукові на груди
схилив рясний свій дар.
Так, буде ніч. І степ. І вітер.
Благословивши скарби лон,
тектиме десь крізь віття
сліпучий Оріон.
