Завіяло сипчастим снігом
роки і пристрасті мої.
Днів і ночей страшні рої
замкнулись строгим колобігом.
І тут, на камені високім,
стрічаю вітер верховин.
І білу просторінь рівнин
час міряє спокійним кроком.
Та вартовим я не навіки
в великім царстві самоти.
Хай всюди присмак гіркоти,
та моря прагну я, як вікінг.
Проймає знов мене жадоба
життя дать сотні поколінь.
Все, що було, це тільки тінь
того, що бути ще могло би.
Я кличу сонце, і, припале
сріблястим порохом, з долин
воно пливе, і злотий плин
ллє в кров мою гарячим шалом.
І руки, що було несила
підвести їх, знов вихор гір,
мечами ріжучи простір,
мені підносить, наче крила.
І вже перед незнаним летом
усе єство моє тремтить.
Сп’янілості єдина мить,
коли ти знов стаєш поетом!
Вбираю всесвіт у легені,
роздмухую пожежу зір.
Скрізь блискавиць вогненний вир,
і в небі розчерки шалені.
