Десь на морі є острів співучих сирен,
де не ждуть мандрівця світосяйні оселі
де з води гостроверхі підносяться скелі,
що моряк ще не дав їм і жадних імен.
І на морі десь є зачарований грот,
де чаклує в прозорих одежах Цірцея.
Мов пісок, твої спогади хвиля розмиє,
і полине у Лету життя без турбот.
А за морем ще є недосліджений край,
де під сонцем ряхтить, дозріваючи, лотос,
що дає забуття, нам дорожче від злота.
– Всі споваби, мандрівче, в дорозі спізнай!
Та минаючи острів сирен, морякам
ти до щогли себе накажи прив’язати,
щоб не міг тебе спів їх навік з чарувати:
але пісню, із уст їх почуту, затям.
Завітай до Цірцеї на день або два,
подивися їй в очі блакитні чи сині,
подивись, як летять по лиці її тіні,
але слухай, як борвій про мандри співа.
Помилуйся на гру перемінливих фарб
у рахманнім раю, де живуть лотофаги.
Та, п’ючи з злотих келихів тишу і лагідь,
збережи у душі все минуле, як скарб.
Жадним даром не нехтуй та пильно чатуй
і, на поклик вітрів розгортаючи крила,
в слушну мить напинай прудкоході вітрила
Наодинці, лише свою мрію милуй!
Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з-над хат,
зріє хліб, і червоні гойдаються маки
там, де рідна на тебе чекає Ітака
і занедбаний твій маєстат.
