1
Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній.
Чітких дерев сильвети сторожкі.
Слова, то враз поважні, то зальотні.
На сковзькій стежці кроки нешвидкі.
Пухнатих рукавичок теплий дотик.
Я оправляю в срібло кожну мить
і ось ладен ходити з вами доти,
аж поки ранок зрине у блакить.
Ми згадуєм, як за часів Рамзеса
цей місяць плив крізь нільський очерет,
як за лицарських днів для вас, принцесо,
різьбив на скелі вірша мій стилет.
Що, як вінці, пісні і ореоли
цвіли для вас вогнем моїх заклять,
яку, не бачивши її ніколи,
світ-за-очі подався я шукать!
2
По-дивному шляхи до смерті прості:
як пружна прямота гітарних струн.
З могильних надр мої збілілі кості
хай викине новітній скит чи гун.
Дарма: на кораблі, аероплані,
чи, може, просто в затишнім садку
знов стріне нас ця ніч, і сни неждані
розквітнуть у червінному вінку.
Але благословімо мить сучасну,
що не гримить в огні жеркім, а все ж,
стежки встеляючи зірками рясно,
нам розсуває обрій до безмеж…
Холодний вітер. Сніг. Сузір’я Лебідь,
розпластане над нами в вишині,
і серед зір тремких, у бляклім небі,
дочасний спів незродженій весні.
