В зіниці бризнуло вогнями,
трамваєм жовтим продзвеніло,
блиснуло синіми очами
і в сніжну далеч відшуміло.
І тільки усміх крадений привіту
коло воріт Наркомсобєза,
де ти вронила білі квіти.
І знову в серці гострі леза.
То, може, щастя відлетіло
на крилах вечора і снігу?
І, мов після швидкого бігу,
само вперед ще пнеться тіло…
Вслід полетіти і догнати?
Та як? Де в Києві знайду я
таксі чи коні і санчата?
Ні, «Наркомлік» би заснувати,
який навіки зліквідує
усі на світі наркомати!
