І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з’єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя…
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
— Так, це була людина,— й відійдуть, обнявшись.
ІІ
О, вийти б несподівано з неволі …
Тілесности — на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі…
Радіймо, серце,— ось приходить Друг,
Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі
До світла іншого, де інші квіти, Божі.
III
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь
І тьма — густіша. Боже, вдалечінь
Відходять блага й сили помічні,—
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова,—
Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що — незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл заясній,
Не проминай,— зостань в душі моїй!
З’явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни,
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть,— а Ти пребудь в мені.
