Чи ти не думав часом,— як на долі
Ти, мов хробак, що в’ється, б’єшся в пітьмі
Незаспокоєних, щоденних прагнень,
Там, на горі, там над тобою стали
Потужні сили й важать ввесь твій вік:
Нужденний мозок, гру чуття суєтну,
І обридливість помилок,— і кажуть,
Вагаючися: — Чи він вартий жити?
Чи нам вдалася проба, чи тож чиста
Була його душа, чи ясний замір?
Давав нам послух він, як джерелу,
Що з нього вийшов і до нього прийде?..
О, не дай Боже, голоси ці вчути
Розмови над собою. Громи людські
Їм не рівня, і світло людське — темінь
Перед цим світлом, брате, невблаганним.
