Чорна стерня, чорні хмари закрили пів світу,
У борозні просто неба лежать малі діти.
Лежать в небо дивляться, мовчать, не жартують,
А у небі між блискавиць два чорти лютують…
Важко б’ють копитами, рогами махають,
І покотили саме сонце із нашого краю.
Покотили… нема сонця, ніч поля накрила.
Нема хліба, чорне стерня й борозна-могила…
Поле, поле неозоре шпилиться стернею,
Аж до неба краю поле чорною землею.
Суне в небі темна хмара вітром замітає,
Посипає половою, бо нема врожаю…
Темні часи, чорні ліси тягнуть зсохлі віти,
Прийшов голод, людей косить, наче косар квіти.
Лежать в полі, у господі і попід тинами
Батько й мати, малі діти з сестрами й братами.
Було колись в Україні, ревіли гармати.
Було колись та затихли, хто ж буде стріляти?!
Чорне поле, чорне стерня лиш лобода в’ється.
Голод, холод… а десь далеко чорт чорту сміється.
