(Із листу до тієї людини, яку недужий поет вважав за рідного батька)
I
Дивувалась зима,
Чом се тають сніги,
Чом леди присли всі
На широкій ріці.
Ів. Франко
Дивувала зима, дивувалася:
Де ж то сила її подівалася?
Ще не втишились вітри студенії,
А луки розквітають зеленії!
Дивувала й земля, дивувалася,
Звідки сили такої набралася:
Вільно дихає грудьми розкритими,
І поля одягаються квітами.
Тільки я ні на що не дивуюся,
Бо для мене зима не минулася:
Я вдихаю не радість весняную,
А холодную смерть невблаганную.
II. По бурі
Теплий грім… Цвітуча вишня
П’є медовую росу…
Я підняв листок посохлий
I, задумавшись, гризу.
Все свіжіє!.. З грому-бурі
Обновилася земля…
І навіки замертвіла
Тільки ти, душе моя?
III
Стою я в весняному гаї…
Фіялки, фіялки навкруг…
Боюся ступати, щоб їх не топтати,
А втіха затоплює дух.
І віриться: я оживаю,
У грудях нова течія…
Та марнії мрії! порожні надії!
Уже перетліло життя.
І я — мов торішнєє листя,
Що гріється сонцем ярким:
На сонці печеться, до сонця сміється,
Аж доки зітліє зовсім.
IV
По піску по золотому
Ллється срібная вода:
Плеще, грається на ньому
І грудима припада.
Нижче-нижче гнеться гілля
У плакучої верби:
«Там — справляється весілля,
Я — зсихаюсь од журби…»
V
Я й не жалую, що кину світ оцей:
Бо не кину дорогих мені людей,—
Розіллюсь по всій природі:
В любій, сонячній погоді,
В срібних водах, у лісках,
У квітках.
Невидимо я полину по землі
Тихим вітром по запашному зіллі;
Ароматом, повним чару,
Обійму тебе, мій царю,—
Горду голову твою
Опов’ю.
VI. До Сірії
Мене заколисав чудовий шум весняний;
Дрімота набіга і сон якийсь коханий.
Надходить полусмерть… О світе! прощавай!
Прощай, і Сіріє, мій милий, гарний край!..
Свята моя земле, мій краю чарівливий,
Ти — вічний спогад мій, в тобі я був щасливий…
Тебе я бачу знов у передсмертнім сні
І бедуїнськії я чую знов пісні.
Інтерлюдія “З єрусалимських околиць”
Пастораль
VII. Пролог
Гарячий день повечорів.
Ідуть додому люди.
Іде задуманий араб,
Гукає на верблюди.
Він
Гей-гей, верблюдоньки! мерщій!
Гей-гей до Сілоаму!
Там, може, ще побачу раз
Я дівчину ту саму.
VIII
Вона
Сілоамське джерело,
Водонько зцілюща!
Ні, не лік із тебе йде,
А журба болюща.
Я черпала воду в міх,—
Гнав юнак верблюди.
Як на мене подивився —
Затиснулись груди.
Цілий день він ув очах,
І забуть несила.
Ох купеле Сілоам!
Ти мене згубила.
IX
Він
Я спинився на спочинок
У розкішному гаю.
Сад росистий… Срібні квіти…
І затишно, як в раю.
Сотні мрій мене обсіли
Од такої красоти,
І бажань усяких безліч…
Та в усіх була лиш ти.
X
Вона
Не злюбили мене сестри,
Що така я гарна:
Білолиця, бистроока
І струнка, як сарна.
Кажуть: «Тра її послати
На тяжку роботу:
В самий південь кози пасти
І тягати воду».
Не згоріла ж я од спеки,—
Стала рум’яніша.
Міх важкий мене не згорбив,—
Стала ще стрункіша.
І вовняная верівка
Пліч не обшмульгала.
Брала воду з Сілоаму —
Хлопця зчарувала.
XI
Він
Ви, може б, мені заказали
Коханую Лейлу видати?
Нехай! Та ніхто не закаже
Тужливії співи складати!
Ви, може б, мені заказали
Із Лейлою мати розмову?
Вві сні вона прийде до мене,
Зустріну я Лейлоньку знову!
В переддосвітню годину
Бачу Лейлу уві сні.
«Мила!! хочеш дати щастя,
Заборонене мені??»
Каже: «Ні, мене вже кидай,
Набирайся забуття».
«Не покину й не забуду:
Ти ж усе моє життя».
XII. Віфліємська серенада
Сонце променем останнім
Золотить Сіон;
Йосафатову долину
Обгортає сон.
Квилить жалібно сопілка:
Дівко! не барись!
У долину під маслину
По скалах спустись.
А не прийдеш — вверх до тебе
Я полину сам,
Прокрадуся попід муром,
Тихо вість подам.
Одгорну я од віконця
Листя-виноград
І шепну: «Біленька кізко!
Вийди, вийди в сад!»
XIII
Вона
Мати з хати вийти не пускає…
Спати немоготонька.
Мертве море не таке гіркеє,
Як моя скорботонька.
Милий, милий! ти не жди на мене:
Вже не дочекатися!
Тра самому по долах і згір’ях
Ланню перемчатися.
Догадався серцем мій голубчик,
Догадавсь любесенький:
То не сайга скаче там по скелях,—
Поспіша милесенький.
XIV. В полоні
Душа летить у рідний край
З а табором єменців,
Та тілом я на чужині,
В полоні у мекканців.
І от, на диво, уночі
Прийшла до мене мила.
В’язницю замкнену мою
Тихенько одчинила.
Сказала кілька втішних слів
Та скоро й попрощалась,—
Душа моя за нею вслід
Із тіла видиралась.
Дівча! не думай, мовби я
У цім ворожім краї
Зробився вже хитким-плохим,
І мовби смерть лякає.
О ні! й погрозами мене
Не застращать меккани:
Я й досі їм не покоривсь,
Хоч на ногах кайдани.
А ти… Тобі я покоривсь:
Тебе кохаю сильно,
Так само, як кохав тоді,
Як був людина вільна…
Душа летить у рідний край
За табором єменців,
Та тілом я на чужині
В полоні у мекканців.
XV. Finita la commedia!
Бачу я сни із чудового Сходу,
Навіч я бачу ту райську природу…
Сіріє! в твій зачарований світ
Хай понесеться од мене привіт.
Корчаться, мучаться груди слабії…
Сон перервався… Іщезнули мрії…
Вітер весняний голубить мене,—
Темная смерть у могилу жене.
XVI
Нагадую собі я передсмертний спів
Героя Шанфари в руках у ворогів:
«Не ховайте! бо не суджено
Похорон для мене.
Вийде з мене здобич ласая
В дикої гієни.
Здіймуть голову,— юнацькую
Найважнішу силу.
Зволочуть її на роздоріж…
Викинуть і тіло.
Там не буде вже сподіванки
На життя і радість.
Зверху ляже темна ніченька
І людська ненависть».
XVII
Вовчая натура! дикий заповіт!..
Але чути в ньому любую принаду…
Я очима вовка не дивлюсь на світ,
В дикую ж могилу покладуся радо.
Не люблю гучних я цвинтарів
І не хочу там лежать.
Поміж нивами безвісними
Накажу себе сховать,
На лану, в густому колосі,
Без могили, без хреста,
Без усяких буде написів
Моховитая плита.
Може, в зиму налягатиме
Грубий килим сніговий?
Ет! на серці і теперечки
Мертвий холод зимовий!..
А розтане сніг напровесні —
От тоді мені гаразд!
На моху на оксамитному
Розцвітеться срібний ряст;
Навкруги зазеленіється
Ізумруд-озимина…
Літом — пишно янтарітиме
Колосистая стіна.
Зайченятко беззахиснеє
Тут притулиться на ніч
І радітиме, сердечнеє,
Що не злапав лютий сич.
Ніч очима бархатистими
Блискотітиме на нас;
Нива пахощі солодкії
Видихатиме в той час.
І в диханні ночі теплої
Оживатиму я знов:
Ціла нива з мене питиме
Соки серця, нерви, кров.
XVIII. Refrain
Невидимо я полину по землі,
Тихим вітром по запашному зіллі;
Ароматом, повним чару,
Обійму тебе, мій царю,—
Горду голову твою
Опов’ю.
