(Уривки із щоденника)
Князеві Олександрові Гагаріну і його жінці Марії на спомин про наше двохлітнє приятелювання в Бейруті.
I
Ох арабські фоліанти!
Вже несила вас читати:
Бо розкинувсь сад запашний
Під вікном моєї хати.
Підведу од книжки очі, —
Під вікном ростуть банани,
Шелестять високі пальми,
Мирти, фіги і платани.
Є й мигдаль ясно-зелений,
Єсть і сивая маслина,
І акація рожева,
І смолистая кедрина.
Підійду я до віконця, —
Пахнуть рожі й базилики,
Туберози, і фіалки,
Й наркотичнії гвоздики.
І нудьга, немов гадюка,
Обгортається круг серця.
Сам не знаю, звідки смуток
І куди ж то серце рветься.
II
Ні, я знаю, чом нудьгую,
Ні, я знаю, звідки сум:
То розлука, зла гадюка,
Вся причина чорних дум.
Де ви, де ви, милі други?!
Чом тепер вас тут нема!..
А без вас розкішний південь
Задля мене мов тюрма.
III
Немов дві краплі в бурнім морі,
Ми в Сірії зустрілись.
Ударила новітня хвиля —
Навіки розлучились.
Та й знову сам я на чужині…
Не зайдемось ніколи…
Все ниє серце… В грудях важко…
Ох доле!.. доле!.. доле!..
IV
Буває іноді, що сонце кине промінь
В підземную хатину,
Та ледве розжене холодну, мокру сутінь —
І щезне за хвилину.
Тоді в темницю знов насуне щось імлисте,
Бруднеє, непрозоре…
Отак тепер без вас себе я почуваю,
Кохані, ясні зорі!
Сірійська весна… Надворі жар палючий…
Душа ж примерзла, стогне…
Склизькая темрява наліплюється в очі…
Трепещуть нерви… кров холоне…
V
Єсть одна гора коло Бейрута,
Непривітний кактус там поріс.
І ступив я по вузенькій стежці
В той щетинястий, понурий ліс.
Мертва тиша… Птаство не щебече…
Темно й вогко… Пахне, як з могил…
Я на прикорні присів мов сонний
І дивився тупо і без сил.
Аж змія переповзла нарешті…
Перебіг проз мене й іхневмон,
Позирнув цікаво, мов котятко,
Та й злякався і пропав, як сон.
Я прочнувся… поволі зворухнувся…
Як тут темно!.. наче льох без дна!..
І стустивсь я стежкою в долину,
Де цвіта сірійськая весна.
VI
Горді пальми. Думні лаври…
Манячливий кипарис.
Океан тропічних квітів…
Ще й цвіте цитринний ліс…
Я хитнувсь, бо наче впився
З аромату тих квіток.
Аж погляну: коло пальми
Простий житній колосок.
“Гей, земляче! — шепче колос,
Похилившись на стебло. —
Ми чужі для цього раю —
Що ж сюди нас принесло?”
VII
Знову серце заболіло,
Знов ущерть набігло горя…
Я пішов собі із міста
На безлюдний берег моря.
Пісочаная рівнина…
Море ж — гребні голубії.
Піна б’ється в побережжя…
Вітерець із моря віє…
Задивився я на море.
Хвилі плещуться об ноги.
Їх глухеє воркотіння
Заколисує тривоги.
Сонце грається у водах,
В тому сріблі та в кришталі.
В цілім морі — щастя й радість —
Розпливлись мої печалі…
VIII
На приморському безлюдді
Обернувся я в дитину:
Гарні мушлі підбираю;
Вглядю кращі — давні кину.
Різнобарвнеє креміння
Заповнило всі кишені.
Ще ж камінчики найкращі
Я несу у себе в жмені.
Я сідаю на піскові,
Впорядковую ті скарби;
По-дитячому радію
На красу, на пишні фарби.
Море плеще… Ясне сонце
Так велично тоне в морі…
Мушлі — втіха!.. І спитав я:
“Чи ж бува на світі горе?”
IX
Аж чую: “Туп-туп!” Шкандибають два мули;
У них камінюччя на спині.
Позаду за ними іде чорний негр
У латаній, дертій свитині.
Він хмуро якось покосився на мене
Та й буркнув, неначебто стиха:
“Щасливі на світі отії ифранжі*:
Ні праці, ні лиха!”
__________________
* Ифранжі – франки, європейці.
X
Ой колись я бачив, як щезав туман,
Що вночі був тихо затопив Ліван.
Де була недвижна біла рівнина,
Стала дика круча, грізная, без дна.
Так у мене в серці з муринових слів
Щез туман мрійливий, наче вихор змів.
Вибуха глибока, дикая печаль…
Жалько всіх бездольних… Та й на себе жаль…
