Бої відгуркотіли і відблискали,
Пройшов татусь крізь тисячу смертей,
З гулких фронтів привіз мені колиску,
Як перемогу в дім і як трофей.
Він сам зробив до неї коліщата
й, натягши парашутним шовком низ,
Мене вивозив матір зустрічати,
На прохідну, до шахти дев’ять-біс.
А тітка Вустя, що жила навпроти,
Казала крізь невиплаканий жаль:
— Везе ж Наталці… Бач, стріча з роботи,
А наші там… на чужині… лежать.
І голову схиляв татусь все нижче,
Бо серце облягав холодний сум…
Й поставив він колиску на горище:
— Нехай стоїть… До кращого часу.
Давно вже та відгрозовіла днина,
І зняв колиску батько — не мені.
Він колихає в ній мойого сина…
Й моє дитинство тихо спить у ній.
