Анатолій Рекубрацький – І усе-таки щось залишать: Вірш

Гуси злетних вогнів
лопотять у пориві за нами,
Тихим щастям дороги
бентежно сіяє душа.
Це так важко прощатись
з людьми, деревами й дахами
І усе-таки щось,
і усе-таки щось залишать.
Одболять у мені
чиясь сповідь, чи звичка, чи вчинок,
Може, щось і моє
проросте на чийомусь теплі.
Ми зростаєм, просвічені наскрізь
чужими очима,
І своїми очима
просвічуєм все на землі.
На терезах самотності
виважу день свій пройдешній,
Спопеліють у соромі
зроблені кроки не так.
До якої ж нової?
Чи здоланної вежі?
Принесе мій останній.
Сьогодні останній літак.
Гуси злетних огнів
лопотять у пориві за нами,
Тихим щастям дороги
бентежно сіяє душа.
Це прекрасно — прощатись —
з людьми, деревами, й дахами,
Бо усе-таки щось,
бо усе-таки щось залишать.