Літа тепер стають усі моїми,
Стрункими,
Як мелодія без пісні,
А, може,
вже й мелодії немає…
І якось так самотньо поміж ними —
Виднішати,
Мов дереву без листу.
А пам’ять знов
мені
тебе вертає.
Я дотліваю в пам’яті твоїй.
Історія банальна і звичайна,
Бо щастя не буває,
щоб надміру.
І як це так,
що всі літа — мої?
І все у них
тепер таке прощальне,
Що навіть в телепатію
не вірю.
