Коли останнє листя опаде, —
Луною в серці озоветься осінь,
І холодно так стане між людей, —
Мій теплий вірш хай почуття вколосить.
Епохи гомінлива тріскотня
Написаного не відродить попіл.
Коли? Якого дня? Якого року?
Окреме стало “ти”, окреме “я”.
Така вже наша доля, щоб минать,
А ми ж тоді не вірили в минання,
Їй-бо, колись було нам двадцять п’ять,
Стрічалися для того, щоб прощання
Ішло до нас згадками вичахать.
…Їй хай насняться ці слова останні.
