Пам’яті професора української мови Степана Пилиповича Самійленка.
Він тихо вирушав
до берега печалі,
Куди не докричать
ні славі, ні хулі,
А ми ще звідсіля,
та вже услід мовчали,
Коли він пропливав
у чорнім кораблі.
У чорнім кораблі
лежав професор мови,
Словесності мудрець
в безмовність плив страшну.
Професор мови плив
у слів закляклім морі,
Якого тільки він
і звідав глибину.
Він не казав: “Живіть!”,
казав: “Робіте діло!”,
Не вчитись нас учив,
навчав нас працювать.
І він, й вона, й воно —
усі осиротіли
На вчителя свого,
що плив крізь листопад.
Любимий наш дідусь,
студентська наша втіхо,
Далеко не усі
ми вчилися “на п’ять”,
На вічний докір нам —
зостались ваші книги,
Хочби ж їх прочитать.
Не те, що написать…
Прощайте назавжди.
Немає тут розради.
До напису б додать:
“Учитель вчителів”.
А ми, немов слова,
розбилися на склади,
По одному, по два —
вертаємось до слів.
