Усе не так, як марилось і снилось,
Хоча й життя не випите до дна,
Я зрозумів, як знову ми зустрілись,
Що ти одна.
Що ти — лише одна.
Хай в сітях зморщок сплять твої криниці.
Хай діти нам відлічують роки…
Але ж летять ще зовсім юні птиці
До берега колишньої ріки.
Туди, де сад пливе крізь тиху осінь,
Де жовта стежка світиться крізь ніч.
Де профіль твій зберігся ще і досі
У пам’яті рожевому вікні.
Не кожен зможе це збагнуть відразу,
Я й сам не розумію до пуття:
Усе життя.
Усе життя — не разом.
І, може, й тому —
Разом все життя.
