Соняхів огненні бубони,
Міднолист шляхи встеля.
Розігнали тишу буднів
Весілля та й весілля.
Я не хочу свайби тихої,
Хочу так, щоб кожен знав,
Що за милою поїхала
Вся моя родинна знать.
Бо ще знайдеться в колгоспі
Пара коней-блискавиць.
І чимало прийде в гості
Плакунів і жартівниць.
І прийму, прийму без серця я
Частівниць хвалу п’янку,
Ще й з’єхидять бабусенції
Безсоромність отаку:
— Це нічого, що він вивчений,
Аби діло хлопець знав,
Це нічого, що не дівчина, —
Буде вірною жона.
Ця співанка не пече мені,
Тут образи — не рахуй,
Бо про вірність нареченої
Краще ж знати жениху.
На твоїх воротах кленових,
Хоч воюй, хоч не воюй:
— Гей, жених, давай огненної
Нам за горлицю свою.
До боярів крикну з брички я:
— Не соромте ж ви мене!
Дайте літру їм фабричної
І цеберку — самжене.
А коли зав’яжуть очі
Вишиваним рушником
Покажу себе охоче
Душ дівочих знатоком.
У насмішниць дівич-коло
Я бентежно обійду,
І тебе… ні… не по голосу.
Я по подиху знайду.
І вже зовсім не злукавлю я,
О щасливій тій порі,
Попрошу:
— Кохана! Правою!
На весільний стань поріг.
Усміхнусь батькам і рідним я,
Поклянусь весь вік кохать.
І матуся — тільки мідними
Нас обсипле молодят.
Над оселями, над яром
Відшуміли весілля,
І шкода —
Лише боярином
Був на тім весіллі я.
