Анатолій Рекубрацький – На золотому березі печалі: Вірш

На золотому березі печалі,
Де сто віків — лиш голубі сніги.
Ми, українці, стільки відмовчали,
Що відмолили всі чужі гріхи.
Ми сто віків плелись завжди позаду,
Ми сто віків жили, мов у гостях,
Учили жити нас всілякі зайди,
І шкіри драв з нас бусурман і лях.
На Соловки, в канади, за дунаї —
На всенький світ розпорошивсь наш люд.
Здавалось — все. Нічого вже не маєм.
А нам лише народжувать іуд.
Що в нас ні в чому вже не буде ладу,
Що “вождь народів” спопелить до тла,
Та не дарма на гак чіпляли Байду,
І булава Богданова вела.
За жовте жито. І за синє небо.
За нелегкий, скривавлений наш путь,
За все.
За все.
За все платити треба.
Нехай не ми —
Хоч діти доживуть.
І ми оплатим.
Прийде наша днина.
Хоч холодно і голодно,
Зате
Ви чуєте,
Як наша Україна
З Тарасового жолудя росте!