Ніль — на 10 листопада 1959
Дні відцвітають в минуле, тремким осипаються листям,
В сяєві променів грають, в барвистім згоряють вогні.
Смуток і радости й туги засновують очі імлою
І на волосся й на вії сріблястий кладеться іней.
Довгим ключем журавлиним знялися, пливуть понад нами
Гомоном літошніх звершень, змагань, сподівань і надій,
Двадцять п’ять років минулих, подружніх літ наших, єдина,
Сповнених зустрічей щастям, тривогою й болем розлук,
Сонцем і сміхом, і слізьми… І нині у наше поліття
Знов я, як завжди, в десятий, у день листопадовий цей
Рвуся Тобі ясувати, чим серце налляте по-вінця,
Що Ти для мене — й знаходжу звичайні слова лиш: Я Твій…
Все пориваюся скласти до Тебе хоч вірш, хоч поему,
Але найкраще в усьому єдине лиш словечко: Ти…
Завжди з квіток найдорожче невістульки квітнуть барвисті,
Як і колись, у наш перший, у Твій листопадовий день.
І наймиліше все й завжди з дороги вертатись додому
І до Твоїх припадати, до теплих натруджених рук.
Скільки ж, чого ще бажати, як повниться серце любов’ю,
Як на устах розцвітає ще юне, колишнє: люблю…
Де і яких ще шукати розквітлих дарів нам, кохана,
Як молодієш і квітнеш Ти в поглядах наших дітей…
