Наче двадцять п’ятий кадр,
вихопила твою присутність
не як людина,
а позаінтимністю космосу:
кожну жилку
позаторішнього сонця
й солодко-млосної ритміки
шерхлих зап’ястків…
Хто?! Хто краде силу
того двадцять п’ятого,
що тріпоче подушкою нерви,
й вона визріває тобою!
А потім, відкашлявшись сном,
зотліваю цигаркою,
яка напівстерто
з-під прісних підошов
вже вірить асфальту…
- Наступний вірш → Ірина Цілик – Йєрма
- Попередній вірш → Ірина Цілик – Стільчик
(Оцінок ще немає)