П’ять сантиметрів.
Принаймні, п’ять
між нашими пальцями…
У твоїх — зотліває бажанням
цигарка,
якій судилось перегоріти,
перехотіти
й в обіймах фільтру
писати попелом мемуари
про заклик вітру
і власний спалах,
розтрачений задля спітнілих пальців,
які байдужно тепер відправлять
вугільні рештки до попільнички
з відбитим краєм…
Чотири…
У моїх — розпускають слинки
краплинки
вина, виноградного,
чорно-синього,
щедро розмазаного клейонкою…
А що, як воно було б весільним?..
Якась наречена у жовтому платті
з пухнастими кутиками плечей
спокійно й радісно
запивала б
похмільну ситість двох пар очей…
Три сантиметри…
Моя математика
проста,
бо вивірена до ста
відсотків
бажанням вижити.
Два з половиною.
Два з четвертиною.
Я відчуваю таке тепло,
яке можливе лише, над столом
тримаючи руки
на певній відстані
двох сантиметрів усім на зло…
А говорити про сантиметр
немає сенсу.
Його не було…
Двадцять.
Тридцять.
Півметру.
Три метри.
Ти вийшов з кімнати,
і все пройшло…
