Посвітлішали хмари, зігріті весною,
І над горами гливий туман посвітлів,—
Вже й колимська зима не здається страшною,
Зм’якла сила її — ні завій, ні вітрів.
Хоч ночами ще тиснуть морози і гори
У снігах, мов у білих кожухах, стоять,
Але небо уранці вже чисте й прозоре,
Наче марля, протерлась його непроглядь.
Вже тайга віддалік — у відтінках смарагду,
А повітря таке — як столітнє вино! —
Жаль, що треба спускатися в каторжну шахту,
Мов у прірву — коміть головою на дно.
І конати в тій шахті — живцем в домовині,
День у день — місяцями без сонця й тепла!..
А весна ж не чекає — минає, і нині
Кожна мить мимо серця летить, як стріла.
Так незвично у світі — не стало тирана,
І душа, наче крига, скресає — весна,
Навіть рейка, що дзвоном нас будить щорана,
Не така вже тепер осоружна й страшна.
