(Романтика)
Мої будні п’яніли від долі
у розмаю, в весільних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там, де вигнулась рідна ріка.
На мілинах до сонця вгрівались,
таємниці шептали мені,
як розгорнуться книжкою далі
й довгождані заблиснуть нам дні.
Я із серцем схвильованим слухав,
біля мене шуміла вода,
що не знав я милішого друга,
тому часто над нею сідав.
Мені вільхи, у воду коріння
опустивши, співали тоді,
як роками зростає горіння,
як пориви живуть молоді.
Мої будні, мої побратими,
не тужили, а гордо росли,
шумував у них дух незборимий,
наче соки весною у слив.
Тверднув корінь у них молодечий,
що ніколи не зрадить в життя,
хоч настануть великі хуртечі
й підмиватиме тиха вода.
І нераз у солодкім спросонні
дивні речі шукали в очах:
як у дико-нестримнім розгоні
застеляли хуртовини шлях,
і як сонце ставало на обрій,
наче кулю із крови хто взяв,
проти в’їдливих хвиль і недобрих
вихорів, що гуділи в лазах.
Я дивився на гори в тумані,–
наче в дзеркалі зелень росла
у душі моїй радістю п’яній,
і я горам пісні свої слав.
Були милі і тихі як ранок,
а ласкаві як мама моя,
що вкладала у серце старанно
свої прості і щирі слова.
Синє небо вмивалося кров’ю
на світанку і ввечері знов,
і кривавило нашу діброву,
де дитинства пролинув мій зов.
Біля неї проходили люди,
із серпами дівчата ішли,
всі любили багатий свій будень,
що добрами шляхи їм стелив.
І хоч зморшками крилися чола,
нові сили у м’язи лягли,
щоб не були порожні стодоли
і щоб діти в майбутнє росли.
Вже тоді хтілось плисти в простори
та спіймати ту панну ясну
і туманів розкинути стори,
і пустити на волю весну.
Хай вітають її як знайому,
буде їм, ніби човнам — маяк,
а я сам повертаю додому,
де чекає вже мати моя.
Бо свойого голубила сина,
наче легіт голубить траву,
як прийдеться від хати полинуть,
щоб ніколи її не забув.
І хоча не діждалася бачить,
як прийшлося збиратись мені,
мої мрії і думи юначі
завжди там, де могила її.
