Г. Р.
I
Ти лишилась для мене одною
і зо мною підеш ти в дорозі.
Поки житиму – все із весною
стану серцем на твоїм порозі.
Там, де стежки розбіглись полеві
геть у nростір на бруки й бетони;
я плекатиму мрії рожеві
І в душі затаю яснии спомин.
II
І ти знай, що все далі, то більше
ти веселкою сходиш для мене,
що не можу сказати у вірші
на мотиви і прості й буденні.
А той порив, що там із весною
народився — небажано знидів:
наче ти вже пішла за водою
і тебе вже я більше не видів.
III
Ой чи будеш хоч раз ти такою,
як бувала колись на Великдень?
Чи мене мое щастя напоїть,
чи назустріч вона мені вийде?
Засміються їй очі сльозами,
припаде на розбурхані груди,
як колись, що душа моя тямить.
і ніколи того не забуде.
IV.
Пам’ятай же на те, що шептали
ті уста твої радісні й щирі,
коли води на нивах гучали
й розгортався за горами вирій.
Сподіваюсь того, незабутня,
й коли доля не зрадить у рості,
то прийду, щоб твій голос почути,
я до тебе — твій милий — у гості.
